Невідомий Шевченко

Автор: Олена Оленська Вівторок, 09 березня 2010

Т.Г. Шевченко В духовній історії України феномен Тараса Шевченка є важливим переломним моментом.

З Шевченка, його «Кобзаря» почалось відродження народу. Шевченко – це нація, її «абсорбент», відображення всього українського менталітету, як в краплі роси відображається світ.

Будь-яка важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Шевченко – це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в найпрямішому сенсі.

Філософія української ідеї бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства, з Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. В 40-50-х роках ХІХ ст. відбулась позитивна мутація української нації, перехід її в нову стадію розвитку і особливо це стало помітним з появою на історичній арені Тараса Шевченка.

Деякі інтелектуали вже тоді зрозуміли, що народився не просто народний співець, не просто геніальний поет і навіть не просто пророк – народилась нація в мініатюрі, мікронація, та «духовна серцевина», довкола якої інтенсивно консолідувалася нація з її літературною мовою, менталітетом, характером, ідеєю.

Геніальні твори Шевченка – це програма для нації, для кожного з нас. Читаючи їх і вивчаючи, ми вбираємо у себе біль і сльози поета, формуючи тим сам свій дух та інтелект. Духовність, віра й відсутність гонору, що доходила до самознищення – риси душі генія,який у своїй творчості поводив себе як батько в національній сім’ї.

Дійсним батьком Тараса Шевченка був аристократ дуже високого положення і духу, а мати була кріпачкою. Молодому Тарасу Шевченкові жінки відповідали взаємністю. Навіть його покровителька княжна Варвара Репніна признавалася йому в коханні, хоча між ними була величезна соціальна різниця, буквально прірва.

"Шевченко, - відмічає вона в одному з листів, - дитя природи і не має ніякого уявлення про пристойності; але у нього багато такту, доброти і пошани до усього святого, тому він з усіма ввічливий і всі його люблять. Я не заперечую, що якби бачила з його боку любов, я можливо відповіла б йому пристрастю".

Ззовні Шевченко не був красенем. Середнього зросту, коренастий, навіть незграбний. Особа відкрита, добродушна, високий лоб з великою лисиною. Рухи поважні, голос приємний. Але було в поетові те, що ми називаємо сьогодні чоловічою харизмою. Вона-то і притягувала жінок, як магніт.

Усі, хто знав поета, писали про його дивні, "оксамитові" очі, з яких "сипалися іскри". Любив молодий Тарас співати, танцювати, був прекрасним оповідачем. Панни із захватом читали його вірші, із задоволенням позували талановитому художникові. Ця чаруюча внутрішня сила не залишала Шевченка усе життя.

Проте так і не допомогла розв'язати проблему сімейного щастя.

У 43 роки, після заслання, він повертається до світського життя. Жадає любові, сімейного щастя і батьківства. Але перші зустрічі з жінками обернулися сердечними драмами. Під час тривалої зупинки в Нижньому Новгороді на шляху з Астрахані в Петербург, у кінці 1857 року, поет закохався в актрису місцевого театру Катерину Піунову. 30 січня 1858 року поет запропонував Катерині вийти за нього заміж. Вона відповіла відмовою. Занадто велика різниця у віці: "Милочцi Пiуновiй" було в ту пору 17 років. До того ж вимучений неволею поет, не справив аристократичного враження на "наївно-миле дiвчатко".

Шевченко, що вічно поневірявся по казематах і, чужих квартирах, після заслання ні про що більше так не мріяв, як про власне житло. Поїхати в Україну його спонукає не лише ностальгія по рідному краю, по милих серцю людях, але і бажання оселитися там, побудувати собі хатку.

...I сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку, квiтами повита,
На пригорi собi стоїть,
Неначе дiвчина, хатина..."

Втім, не однією лише мрією живе Тарас Григорович, а робить перші кроки до її здійснення. Як згадує троюрідний брат поета Варфоломей Шевченко, "Тарас просив моєї поради i помочi знайти йому мiсце для оселi i "дiвчину", але дiвчина щоб була доконче українка, проста, не панського роду, сирота i наймичка".

Дівчина, з якою познайомив поета його родич, відмовилася йти заміж за "старого і лисого" Шевченка. А ось місце для майбутнього житла вони підшукали - таке як мріялося Тарасу: "над самiсiньким Днiпром". Земля (менше двох десятини) була у власності поміщика Парчевского. Але придбати ділянку, на жаль, не вдалося.

Тарас Григорович розробляє архітектурний ескіз майбутньої хати і в лютому 1860 року висилає його братові Варфоломею листом: "Посилаю тобi нашвидку зроблений план хати". "Нашвидку зроблений" скромно сказано. Архітектурний проект виконаний на високому професійному рівні, в нім передбачені усі деталі. В усьому відчувається рука академіка гравюри.

Шевченко розраховував на підтримку не лише свояка, але і рідних братів Микити і Йосипа, яких викупив з кріпаків. Старший брат 48-річний Микита, був прекрасним теслярем, навчав цьому ремеслу і Тараса.

У червні-липні 1860 року остаточно узгоджується місце для майбутнього житла. Варфоломей знаходить нову ділянку - вище по Дніпру, на тому ж правому березі, між Каневом і Пекарями. "На тiй горi дуже багато дичок - яблунь i груш. Садочок завести можна", - пише він Тарасу. Шевченко в листі у відповідь повідомляє, що треба брати десять десятин землі з умовою виплати грошей впродовж року, "в три терміни".

У 1860 році з'являються рядки, пройняті надією на сімейне щастя:

Посаджу коло хатини
На вспомин дружинi
I яблуньку, i грушеньку,
На вспомин їдинiй!
Бог дасть, виростуть.
Дружина
Пiд древами тими
Сяде собi в холодочку
З дiтками малими.
А я буду грушi рвати,
Дiткам подавати...

У цей час в житті поета з'являється його остання любов. Лікерія Полусмакова - 20-річна вільнонаймана служниця петербурзьких знайомих Шевченка. Він попросив руки у Лікерії. Вона з неохотою погодилася на пропозицію. "Він старий і, здається, скупий, так неохота за нього йти.. Ні! Піду! На зло дівкам карташевським піду, щоб вони сказилися" - мотивувала свою згоду наречена. Проте ходила, як і личить зарученій, з "Квіткою" на голові і усім хвалилася женихом.

Шевченко винаймує Лікерії окрему квартиру, наймає учителя для самоосвіти, щодня її відвідує, обдаровує подарунками. Закоханий чоловік з простої сільської «дiвчини - корисливої і не обтяженої цнотливістю» - ліпить собі Ідеал. Лікерія була останньою надією поета в його невгамовному бажанні створити сім'ю : "Нi. Треба одружитись - хоча б на чортовiй сестрi! Бо доведеться одурiть в самотинi".

Фінал стосунків був банальним. Під час одного з відвідувань Лікери, Шевченко застає свою майбутню дружину в обіймах найнятого ним же для неї учителя…

Останні місяці свого життя поет проводить в гіркій самотності, важко хворіючи, в казенній квартирі. Побудувати власне житло він не встиг. Не можна без хвилювання читати шевченківські рядки, написані перед смертю:

Поставлю хату i кiмнату,
Садок-райочок насаджу,
Посиджу я i походжу
В своїй маленькiй благодатi...

Бажання мати власне житло залишилось нездійсненним. Було б гідним вшануванням світлої пам'яті Кобзаря і засвідченням нашої любові до нього - будівництво Шевченкової хати за його власним проектом, на вибраному ним самим місці. Розмір дерев'яної, зробленої з колод хати, згідно з проектом Шевченка, 12 на 24 аршини (8,5 на 17 метрів). Її можна було б поставити в Канівському меморіалі або в Києві по вулиці Вишгородській, 5 - біля меморіального будиночка, де в 1859 році мешкав бездомний Кобзар під час свого останнього приїзду в Україну…

Хата-мрія стала б кращим пам'ятником нашому Поетові до його прийдешнього 200-річчя..

Шевченка після повернення із заслання не було реабілітовано. Щоб поховати неблагонадійного поета в Україні, потрібен був дозвіл. Тому друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв. На панахиду прийшли Ф. Достоєвський, М. Лєсков, М. Некрасов, представники української, польської, грецької громад.

Під час відспівування до церкви ввійшла пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Є гадка, що це княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича. Його друзі - художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили виконати волю поета - поховати його в Україні, адже передсмертними словами 47-річного Шевченка були: "До Канева...".

Невдовзі українська громада міста домоглася дозволу царської влади на перепоховання поета. Супроводжували труну Кобзаря Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 22 травня після богослужіння прах Шевченка було поховано на Чернечій горі біля Канева. Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. З часу реконструкції могили 1939 року було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.

Шевченкові випав страждальний образ життя, його душа немов би резонувала з душею своєї багатостраждальної нації. З Тараса почалось саме розуміння народу як «сім’ї єдиної ”. А геніальним посланням «І мертвим, і живим, і ненародженим» ніхто краще не сказав про націю. Менталітет самого Шевченка – це менталітет Батька нації.

Українці неодноразово втрачали державність, втрачали мову, але вони народили і бережуть свого Тараса – хранителя нації, його душі.

Сподіваємся, що присутність в українців національного божества – пророка Тараса Шевченка – стане запорукою мовного, культурного і державного відродження України.

Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!...
…Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Т. Шевченко "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм..."