Стрий: від витоків до сучасності. Частина 3.

Автор: Олена Оленська Вівторок, 21 липня 2009

Стаття довга. Але дочитавши її до кінця Ви збагатитесь надзвичайно цікавою інформацією про своє місто.

Після страшної пожежі 1886 р. місто почало інтенсивно розбудовуватись, і з повітового переростало в окружне, було одним із більших міст краю. Поступово змінився і характер міста. Цьому сприяла і густа мережа комунікацій, що пов’язувала Стрий з різними частинами Австро-Угорщини. У самому Стрию переважало єврейське, польське і німецьке населення, українці ж мешкали, переважно, в передмістях: на Ланах, Шумлявщині, Війтівстві.

Стрийська округа вважалася одним із найчистіших і найсильніших українських повітів у краю. У 1886 р. під редакцією Володимира Левицького (псевдонім Лукич) на кошти українського клубу «Руське касино» в Стрию було видано літературно-науковий збірник «Ватра», присвячений 25-ій річниці смерті Т. Шевченка і 25-ій річниці творчої діяльності Юрія Федьковича. У 1891 р. постало музично-хорове товариство «Стрийський боян», в 1909 р. відбулась перша сільськогосподарська виставка і виставка народного мистецького промислу.

Австрійська адміністрація, що була представлена в Стрию переважно, поляками, не була зацікавлена у економічному та культурному піднесенні країни. Сільське господарство, стан доріг та рік були в жалюгідному стані. Бідність заганяла людей в руки визискувачів, уся торгівля була в чужих руках, село – в боргах. Такий стан тривав до кінця ХІХ ст., поки передові громадські діячі розпочали велику справу національного усвідомлення населення та економічного піднесення українського села.

Затишне повітове місто на березі річки у кінці ХІХ ст. цікавило політиків і громадських діячів, чекало прогресивних лідерів і великих змін. Євген Олесницький у 1890 р., жив з батьками у Говилові на Тернопільщині, готуючись до адвокатського іспиту, коли отримав листа з Стрия, підписаного багатьма українцями міста й повіту. Його запрошували в Стрий, щоб відкрив тут адвокатську канцелярію. Прийшов теж окремий лист від професора Івана Вахнянина, який дуже заохочував Є. Олесницького приїхати до Стрия. В січні 1891 року дістав другого подібного листа від отця Олекси Бобикевича, який його просто силоміць тягнув до Стрия.

Відкривши у серпні 1891 р. свою адвокатську канцелярію в Стрию, Є. Олесницький активно долучився до громадської роботи, згодом став керівником місцевої “Просвіти”, заснував позичкову “Задаткову касу”, якою безоплатно керував протягом 17 років, організував будівництво Народного дому, активно розвивав мережу читалень “Просвіти” в селах Стрийського повіту. У 1900 р. стрияни обрали Олесницького до галицького сейму, де він став керівником українського представництва. У сеймі дуже прославився своїми промовами й законопроектами. У 1907 р. переміг на перших загальних і рівних виборах до віденського парламенту й був його депутатом аж до смерті.

Великий вплив на формування громадянської свідомості населення Стрийщини мали греко-католицькі священики, які займались просвітницькою роботою в школах, гімназіях, створювали громадські організації, закладали читальні, організовували братства тверезості. Перша голова «Союзу українок» Осипа Бобикевич, дружина священика так тоді описала дільність духовенства: «У мене вкорінилася певність, що священик зобов’язаний жити для народу і що той обов’язок має бути у нього на першому місці». Обов’язок жити для народу став невід’ємною частиною діяльності священиків Стрийщини: Остапа Нижанківського, Олекси Бобикевича, Юліана Федусевича, Богдара Кирчіва, Лева Горалевича, Андрія Пеленського, Петра Шанковського, Богдана Охрімовича, інших.

Окрім своїх пастирських обов’язків, вони писали вірші, компонували музику, навчали дітей, будували Народний дім. Їх життя і самовіддане служіння громаді – приклад для наслідування сучасним церковникам. За сприяння Наталії Кобринської у 1893 р. у Стрию, у друкарні Міллера, почав виходити альманах для жінок «Наша доля». Це було публіцистичне видання, в якому друкувались програмні статті про жіночий рух. З 1895 р. в Стрию виходила газета «Стрийський голос», з 1909 р. – «Господар і промисловість», з 1910 – «Підгірська рада».

Зусиллями Осипи Бобикевич, Іванни Витковицької, Ольги Тишинської (Бачинської) у 1903 р. у Стрию було засновано «Товариство руських женщин» (згодом переіменоване на Союз українок), яке мало мету: гуртувати українських жінок під національно-гуманітарно-релігійним гаслом, опікуватись церковними громадами, сиротами, бідними людьми. За доброчинні пожертви стриян, жінки-активістки руху створили притулок для сиріт під опікою чотирьох монахинь, у 1904 р. відкрили перший дитячий садок на Шумлявщині, згодом ще і на Ланах.

У 1914 р. У Стрию існували такі товариства: Братство Святого отця Миколая (49 членів), Братство Святого Василія (181 чл.), Апостолат серця Ісусового (386 чл.), Братство Апостольства молитви (154 чл.), Марійське товариство пань, Український католицький союз, філія товариства «Просвіта», Міщанська бесіда, Руське касино, Руська бурса, Сокіл, Боян, Товариство Народний дім, Краєвий молочарський союз, Задаткова каса, Райфайзена каса на Ланах, Товариство руських Женщин, Народний базар, Народна торгівля, Рідна школа, Товариство педагогічне, Союз молочарський. У цих товариствах гуртується молодь, створюються аматорські гуртки і хори, курси для неграмотних, відкриваються сільськогосподарські та середні школи.

Перед Першою світовою війною на привокзальній площі гостей Стрия зустрічав ряд кінних фіакрів, а навпроти красувався витонченою ліпниною готель «Імперіал» (теп. магазин «Ірина»), збудований у стилі сецесія, що був характерний для тодішньої архітектури Австрії. В одному з будинків по вул. Коліївка (теп. вул. В. Чорновола) в будинку Трумвальтера містився магазин музичних інструментів. Праворуч, на вул. Кохановського (теп. С. Крушельницької), стоїть костел Святого Йозефа (теп. церква Св. Архистратига Михаїла), збудований у стилі модерн, навпроти – вілла Турег (теп. Центр творчості дітей) – служила парафіяльним будинком костелу. Поруч – будинок польських залізничників «Сокіл» (МБК), в якому згодом розмістився Стрийський драматичний театр.

Цікава архітектурними забудовами і вулиця Івана Франка. В кінці ХІХ ст. тут було збудовано дві іменні вілли в стилі модерн, з мансардами і вежею, із надписами на фасаді «Stefa» і «Helena». Будинок, в якому сьогодні розміщена міська дитяча лікарня, збудований у так званому стилі електичного історизму, тобто з використанням окремих прийомів і форм різних стилів минулого. Будинок на розі вулиць Шевченка і Франка належав багатію Солтису, у приміщенні школи № 5 містилась гімназія для дівчаток. У кам’яниці Фіндлінга (теп. міська поліклініка), що декорована ліпниною і анкерною огорожею балконів, знаходилась «Каса хворих». Навпроти – архітектурна пам’ятка XVII ст. – будинок у стилі класицизму, який збудував стрийський староста, а згодом його купив польський король Ян Собеський для своєї дружини Марії (теп. РайСЕС).

Будинок працівників освіти і музей «Верховина» - колишня власність доктора Євгена Олесницького. Тут у період 1891 – 1908 р.р. містились адвокатська канцелярія, Каса Задаткова, «Українбанк», українська жіноча семінарія, філія Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка. Вулиця Трибунальська (теп. Є. Олесницького) забудовувалась у другій пол. ХІХ ст. і на поч. ХХ ст. Тут у будинку № 30 жив і працював у власній канцелярії адвокат доктор Володимир Охримович, який у співпраці з Євгеном Олесницьким випускав двотижневик "Стрийський Голос".

У будинку № 17 жив і працював старійшина стрийських юристів доктор Антін Гарасимів, який за часів ЗУНР був стрийським старостою. У будинку № 12 по цій же вулиці Трибунальській до 1939 р. жив професор Стрийської гімназії Іван Яцкевич, який мав одну з кращих приватних бібліотек у місті (яка була розграбована і знищена російськими "визволителями" після Другої світової війни). Доктор В. Калузький жив і мав адвокатську канцелярію у будинку № 11. Роман Домбчевський, що працював секретарем посольства у Празі, проживав у будинку № 9. Парох Благовіщенської церкви отець Олекса Бобикевич із сім’єю проживав у будинку № 8, у них в гостях бували І. Франко, Н. Кобринська, митрополит А. Шептицький, президент ЗУНР Євген Петрушевич, гостював тут полковник Григорій Коссак.

У будинку № 3 на другому поверсі мешкав і мав свою контору землемір Михайло Кравців, який був членом Крайового Проводу ОУН, в’язнем концтаборів. У нього гостювали С. Бандера, сім’я Ребетів. Особливим витвором архітектурного мистецтва ХІХ ст. є Стрийський Народний дім, вгорі, над вікнами якого в нішах поміщено погруддя Т. Шевченка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, І. Котляревського, М.Устияновича, М. Лисенка. На сцені Народного дому виступали Іванна Біберович, Марія Заньковецька, Лесь Курбас, Соломія Крушельницька, Модест Менцінський, Олекса Мишуга.

У приміщенні школи № 7 до 1939 р. розміщувалась польська гімназія, в якій були класи для українців. Перед гімназією у минулому стояв пам’ятник Яну Кілінському – одному із керівників польського повстання під проводом Костюшка, в радянські часи – пам’ятник Віталію Примакову, командиру червоної армії.

На вулиці Крашевського (теп. Гайдамацька) у 1920 р. розмістився гуртожиток Руської бурси, тут же була і українська жіноча гімназія, згодом ще і польська. Біля цього будинку у 1926 р. громада посадила дуб Івана Франка на вшанування пам’яті поета. По вулиці Валовій у давнину проходили оборонні вали. У будинку на розі вулиць Валової і Шевченка у давнину розміщувалась міська пошта. Коли на початку ХХ ст. було побудовано нове приміщення для пошти на вул. Поштовій, то в старому приміщенні розмістили філіал першої чоловічої гімназії. У 1938 р. цей філіал ліквідували і будинок віддали під різні організації.

У будинку № 6 на вул. Валовій жила Ольга Бачинська – перша українська жінка, що очолювала важливу економічну установу Маслосоюз. На місці школи № 2 розміщувалась єврейська бурса. На початку вулиці Нижанківського цілий квартал займав цвинтар, який було закладено на початку ХVІІІ ст. Навпроти – ковальсько-ливарні цехи Я. Верштейна, неподалік – вілла сім’ї Верштейна, збудована у 1911 р.

На початку ХХ ст., під час повеней, річка Стрий неодноразово руйнувала будинки мешканців, а також нажите роками добро, розмивала дороги, вулиці, змивала посіви. Те, що залишилось в населення після татарських набігів, після шляхтинських грабунків, пожеж, повеней, потрапляло в руки орендарів, вони обдирали населення до нитки. Усі, хто не мав чим заплатити борги, потрапляли в кабалу. Серед лихварів найбільше було жидів і це піднімало нову хвилю народних протестів, ширився опришківський рух, організаторм якого на Стрийщині був брат Олекси - Іван Довбуш.

Національний рух на Стрийщині зародився у давнину і розвивався на протязі століть, всупереч гнобленню, про що свідчить страшна тюрма у центрі міста з міцними стінами та маленькими віконцями, що за часи панування Польщі була розташована майже впритул до будинку суду (нині міська рада). Тут піддавалися тортурам патріоти, а за радянських часів знущання над народом ще більше посилилося. У дворі тюрми енкаведисти викопали глибочезну яму, куди скидали трупи закатованих і розстріляних.

Наприкінці 1912 р. на з'їзді провідних діячів галицьких партій і організацій було ухвалено, що у випадку війни між Австро-Угорщиною і Росією українці повинні підтримати австрійців, які допоможуть перетворити Галичину на центр об'єднання усіх українських земель. У серпні 1914 р. у Львові було створено Центральну Бойову Управу, якій уряд дозволив сформувати легіон Українських січових стрільців – першу українську збройну силу.

Третього вересня 1914 р. у Стрию було сформовано Легіон УСС, у якому була молодь, що мріяла про відбудову власної держави й об’єднання в ній усіх українських земель. Більше 20 тис. добровольців записалося в Легіон, але завдяки інтригам польських політиків, які зрозуміли, що легіон може стати зародком української регулярної армії, цісар обмежив чисельність його до 2,5 тис. Легіон УСС був включений до складу австрійської армії.

У жовтні 1914 р. під Стриєм ішли бої з ворожою російською армією, яка згодом і окупувала місто. Легіонери воювали під синьо-жовтими національними прапорами, мали власні нагороди, наприклад, орден «Золотий тризуб». Першим командиром легіону був колишній директор гімназії М. Галушинський. Як правило, у стрільці вступали члени воєнізованих українських гімнастичних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт». Повторна окупація Стрия царськими військами у листопаді 1914 р. змусила значну кількість інтелігенції емігрувати до Відня. У роки першої світової війни Легіон перетворився в національну військово-політичну одиницю з українською мовою спілкування, власною символікою, відзнаками.

В лютому 1918 р. австро-угорський уряд у Брест-Литовську підписав угоду з Українською Народною Республікою про те, що з українських частин Галичини та Буковини буде утворено окремий коронний край. Однак, 4 липня 1918 року Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Згодом, Перша світова війна і революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Українські посли австрійського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду, яка одразу поставила питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави.

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Події 1 листопада 1918 р. тоді називали Листопадовим здвигом. Стрияни зранку зібралися біля міської ратуші (теп. приміщення школи № 1), на вулицях було людно. На щоглі, що була на подвір’ї ратуші вперше було піднято синьо-жовтий український прапор (до цього часу на цій щоглі вивішувався лише австрійський або польський прапор) і пролунав національний гімн. Українці здобули перемогу і готові до подальшої боротьби.

Великою мірою завдяки існуванню Стрийської Пластунської Сотні, яка була самостійною частиною Стрийської окружної військової команди, пов’язане виникнення листопадової української революції в Галичині 1 листопада 1918 р., в результаті якої в Стрию з 4 листопада 1918 р. по 18 травня 1919 р. встановилась українська влада, що прийшла на зміну австро-угорській. Цю сотню молодих добровольців сучасники характеризували як унікальне явище за своєю військовою дисципліною. Серед цих юних воїнів, що добровільно несли службу (медично-санітарну, телеграфічну, розвідкову, ін.) в Пластунській сотні були і дівчата.

З відомих учасників, що служили в команді Третього Галицького корпусу були сестри з Дуліб Олена та Марія Захаріїв, а також Едвард Козак з Гірного. У перші три місяці існування української влади в Стрию, Стрийська Пластунська Сотня, була опорою української влади. Її учасники несли службу, охороняючи залізничну станцію, роззброювали австрійські і польські ешелони, охороняли телефонну станцію, будинок Повітової ради, де розміщувався штаб УНР у Стрию.

У той час в Стрию лютував жорстокий терор: австро-угорські війська вішали людей за будь-якими підозрами а повітовий начальник російської монархії Андрєєв провадив жорстокі поліцейські репресії. Ворожа польська армія мала у своєму складі загони «орлят» – 13-14-річних воїнів, що несли службу розвідників на фронті. Стрийські пластуни бачили у строю ворога своїх вчорашніх товаришів по шкільній парті і так само прагнули в бій. Пласт подав прохання військовому керівництву прийняти його до полку УСС. Однак полковник Григорій Коссак, керівник українського війська у Львові, заборонив приймати малолітніх служак до війська.

Один із колишніх пластунів у своїх спогадах цитує Г. Коссака: «Це ще діти, які не знають, що у війську воюють, їдять і сплять згідно наказів керівництва. Хто за ними буде носити булки з маслом на фронт і що вони будуть їсти, коли кухня вчасно не зготує обід? Вони хочуть вдавати з себе героїв, а потім будуть плакати за мамою. А тепер хай забираються ці вояки додому, і хай мої очі не бачать їх». Так пластуни і не потрапили на фронт, хоч і прагнули до самопожертви у Визвольній боротьбі.

Полковник Григорій Коссак згодом став комендантом Стрийської військової області і комендантом ІІІ Галицького корпусу. А колишні пластуни поступили на навчання у щойно відкриту 1 лютого 1919 р. гімназію з українською мовою навчання. Директором гімназії став Омелян Колодницький. Учні гімназії, однак залишались військовозобов’язаними, тому на навчання ходили у військових мундирах зі зброєю. І продовжували відвідувати військові навчання у с. Завадові.

3-го січня 1919 р. УНР у Станіславові прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР. З цього приводу у Стрию 5 січня 1919 р. на Майдані Ринок відбулось святкування з Богослужінням, маніфестаційним походом населення спільно з військовими загонами, владою, міськими і повітовими організаціями. На святі були присутні представники громад з Станкова, Фалиша, Моршина, Довгого, Лисятич, ін.

Державним повітовим комісаром у Стрийському повіті був у той час Антон Гарасимів, адвокат і громадсько-політичний діяч. Міською поліцією командував Роман Теодорович, завдяки заслугам якого було викрито підпільну польську організацію у Стрию. Існував у місті у той час Окружний суд, під керівництвом судді Володимира Кульчицького, а згодом Остапа Веселовського і Повітовий суд, під керівництвом Н. Раставецького, два військові суди, Податковий уряд під керівництвом Івана Мішкевича, який згодом дуже уміло керував фінансами у Стрию.

Працювали залізниця, з якої відправлення поїздів було у 5-ти напрямках, пошта, телеграф, тлефон, народні школи з польською і українською мовами навчання, міська лікарня, військова лікарня. Працювали органи міського і повітового самоврядування, харчовий уряд на чолі з Ярославом Кисілевським, який забезпечував провіантом цивільне населення.

Єронім Калитовський – тодішній голова міста, адвокат, письменник, заслужив повагу і симпатію в стриян за особливу чесність і жертовне служіння інтересам громади. Повітовою (районною) радою керував о. Остап Нижанківський, депутатами були виключно українці. Однією з установ міського самоврядування була Міська каса ощадності, керував якою о. Костянтин Петрушевич – визначний громадсько-політичний діяч. З військових формувань у Стрию найбільшим був Запасний кіш Стрийського полку піхоти, що розміщувався у «найбільшому 2-поверховому будинку по вул. Б. Хмельницького».

Його командирами були Василь Хром’як, Омелян Клюн. Діяли при коші взуттєвий і швейний цехи для забезпечення своїх потреб у взутті і одязі. Запасний кіш Стрийського полку і Запасна Сотня кулеметів з Стрия висилали бійців (близько п’ти куренів піхоти) на Львівський і Хирівський фронти, які згодом стали сьомою Стрийською бригадою і одинадцятою бригадою «Південь». Запасний гарматний полк і Запасний кінний полк, що розміщались в Грабовецьких казармах, спорядили 10 гарматних батарей на фронт і 4 кінні сотні для бригад Галицького корпусу. Комендантом Санітарної сотні і лікарем Окружної військової лікарні був Євген Гайдукевич, який згодом помер від тифу у січні 1920 р.

Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність. Польща військовою силою відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. 19 травня 1920 р. четверта польська дивізія піхоти, розбивши загони Українських полків, після рішучих енергійних наступів, зайняла Стрий. Так закінчилась для стриян ця польсько-українська війна - військовою перемогою поляків. Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р.і територія "польської" Галичини була відокремлена від Східної Галичини і відійшла до Польщі.

З огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй державі. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. В 1923 р. польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою.

Польща була державою, заснованою на конституційних засадах, польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чинити опір або протестувати проти державної політики. Попри свій статус "другосортних" громадян, українці в Польщі були в кращому політичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, грунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р.

У 1924 р. польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу, що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштом український університет так і залишилася невиконаною.

У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах почалося переселення поляків до Галичини й Волині (осадників). Новоприбулі в Галичині отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників. У 1924 р. у Стрию було 8 народних українських шкіл. Польський уряд домагався зменшення частки української мови у навчальних програмах, викладання історії і географії велося польськими учителями.

Українську гімназію в Стрию, яка уже була самостійним навчальним закладом, змінено на гімназійний відділ при Польській Державній гімназії, що призвело до насильного впровадження польської мови, покарання за організацію заходів українською мовою, тиск на вчителів, впровадження польських свят. Товариство «Рідна школа» на пожертви громадських організацій, церков, банків і населення намагалось фінансувати українські школи.

Найбільшим спортивним «тіловиховним» товариством у Стрию, в поляків, був «Sokol», в якому працювали секції: шведська руханка, приладівка, відбиванка, кошиківка, сітківка, теніс, ковзанярство. Найміцнішим польським спортивним товариством було «Pogon», що займалось виключно копаним м’ячем і мало хороше фінансування. Ще було спортивне польське товариство залізничників «Стриянка» і спортивний клуб ремісничої молоді «РКС-ТУК». У жидів було дві команди копаного м’яча – Гакоаг і Дрор, була секція легкої атлетики, тенісу і ковзанярства. В українців були спортивні товариства Пожежно-руханкове «Сокіл» і Український спортивний клуб «Скала», які мали філії і секції по селах.

У Стрию існувала незвично активна і чисельна молодіжна організація Пласт, клич якої був «У здоровому тілі – здорова душа!», що мала секції: легка атлетика, наколесництво, плавання, таборництво, мандрівництво, ін. Велика кількість спортивних товариств у Стрию, без наголосу на їх національність, створювала дух суперництва, що вимагало наполегливості у досягненні спортивних результатів для покращення здобутків. Сучасники у своїх спогадах наголошують на те, що польські спортсмени були сильнішими в основних видах спорту, проте і серед українських були такі, що вигравали змагання, як от: Лев Штинда (спрінт), Адам Куровицький, Ярослав Салдан, Богдан Чехут, Микола Савчак, Стефа Пиць (біг), Теофіль Вішка (стрибки у довжину), Петро Снятинський (штовхання ядра), Осип Диба, Степан Новицький (лещатарство).

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925), що став осередком збереження і розвитку української культури і центром формування нової генерації національної еліти. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

Польща гальмувала економічний розвиток української промисловості і перетворювала українські землі на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополиця». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів (цікаво що комуністи робили так само, але що українське це Польща).

Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив єдиною державною мовою на території Польщі - польську. Якщо в 1911/1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння.

У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів як політичний рух, що мав за мету відновлення соборності України. Її очолив Євген Коновалець, ідеологами стали В. Липинський і Д. Донцов. У 1929-1933 р.р. українські селяни потерпали від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. Ненависть населення до щедро субсидованих колоністів загострювалась, зростало невдоволення і через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій, руйнував осередки українських громад і читальні. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян, майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час.

У 1934 р. Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей, у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців. Починаючи з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Пілсудського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися справою першорядної ваги.

Економічний і торгівельний застій спричинив безробіття в містах і селах. В цих обставинах відродилась ідея кооперативної розбудови, започаткована перед війною Є. Олесницьким. Знайшлися ініціативні люди, які взялися за кооперативну справу. Клич «В кооперації – наше майбутнє» знайшов відгук в українському селі.

Село було бідне, тому можливість об’єднати дрібні наділи для отримання велих надбань, була єдино можливим на той час способом вижити. Стрийський повітовий Союз Кооператив об’єднував біля 110 кооперативів. Кооперація давала для українського села продукти першої необхідності, вироби мануфактурних і галантерйних цехів, а також необхідне господарське знаряддя: плуги, рискалі, лопати, підкови, ін.

Господарство стає раціональним, зростають торговельні обороти і матеріальні надбання селян. У селах відкриваються кооперативні будинки, народні доми, районові молочарні, без особливої пропаганди та агітації із сіл зникають чужі корчми, крамниці, село стає жити своїм власним життям. У приватному секторі відбулись великі зміни, люди зрозуміли, що годі держатись лиш землі, а треба братись до торгівлі та виробництва. Все більше молоді відвідує торговельні курси, а після цього відкриває пекарні, кравецькі та шевські робітні, перукарні, мануфактурні, галантерейні та споживчі крамниці.

У 1935 р. в Стрию вже було багато виробничих цехів і крамниць, виникла потреба станового об’єднання. Так постає в Стрию Товариство Купців і Промисловців, а для підсилення їх фінансової бази основують філію Львівського Промбанку в Стрию. В цьому ж році при Товаристві Сільський господар на Ланах була організована секція городництва, в якій інженер Созанський читав лекції для жителів міста щодо раціонального городництва, в результаті чого були виділені земельні наділи міщанам під обробіток, і продукцію городництва стали активно споживати мешканці не лише Стрия, а й Сколього, Моршина, Дрогобича, Борислава, Трускавця.

Журнал «Сільський господар» мало приділяв уваги проблемам городівництва, тому став дуже популярним місячник «Український город і дріб», що видавався тиражем 1500 примірників, протягом трьох років і поширював ідею городництва в Галичині і на Волині.

Станом на 1932 р. за даними календаря «Просвіти» у Стрию і повіті були такі крамниці:

Власник

Рід крамниці

Вулиця

Борис Пилип

Бунецький Матвій

Вірщук

Возняк Павло

Вощак Антін

Гарасимів Ю.

Глущак Пилип

Гутникевич Петро

Держко Іван

Дириль В.

Дмитерко Іван

Сушара Франц

Дякович Василь

Жанківський Іван

Заборський Теодор

Іванків Семен

Івашків Іван

Камінський Михайло

Левицький Михайло

Петрика Іван

Пиць Антін

Пиць Михайло

Пиць Володимир

Пиць Броніслав

Пиць Володимир, син Матея

Пиць Андрій, син Матея

Яркун Семен

Яцкевич Володимир

Старов’єцкий Семен

Логінський Євстахій

Логінський Юліян

Осєцка Карла

Смик Осип

Мацелко Василь

Королишин

бляхарська

галантерейна

корінна

переплетня

м’ясарня

корінна

м’ясарня

пекарня

м’ясарня

корінна

електротехнічна

корінна

мануфактурна

корінна

склад машин

ресторан

блават на

м’ясарня

капелюхів

м’ясарня

корінна

м’ясарня

мішаних товарів

корінна

Ринок

Крашевського

Євангелицька

Цвинтарна

Пілсудського

3-го травня

Лани

Зелена

Шумлявщина

Унія Люблінська

Дрогобицька

Голуховських

Колійова

Народний дім

Івашкевича

Торгова

Болехівська

Кілінського

Євангелицька

Дрогобицька

Львівська

Голуховського

Потоцького

Лани

Дрогобицька

Помірки

Добряни

Угерсько

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка в 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте і в церковних справах не було єдності.

Станом на 1937р. у Стрию було чотири гімназії: Головна з переважним вивченням математики і точних наук (теперішня школа № 7), упродовж довгих років вона була навчальним закладом, де молодь не лише отримувала освіту, а й набувала досвіду перебування у напіввійськовій спортивній організації "Пласт", а також: Реальна гімназія, Жіноча та Українська гімназія, згодом переіменована на Руська Бурса, в якій директором був П. Вілько. Географію викладав професор Й. Кебузинський, латину і грецьку мову – професори М. Білик і М. Назаркевич, математику – Ф. Романишин, руханку – І. Криницький, природознавство і спів – Микола Сокольський, релігію – отець О. Мартинків. Плата за навчання в гімназії була високою, проте здібні учні звільнялись від оплати.

Якщо би ми мали можливість перенестись у 1939 рік, то застали б таку економічну картину в Стрию: у господарській частині міста Лани було 5 ковальських верстатів (І. Голода, М. Держка, Йосифа Добровлянського, Гладуна). Навпроти вулиці Млинарської була кузня Угери. На Ланах мав свій столярний верстат П. Сольман, був тут споживчий кооператив «Самопоміч», були крамниці Пилипа Хрущака і Володимира Білецького.

Рухаючись з вулиці Львівської до Ринку, проходимо повз перукарню Чабана, читальню «Просвіти», в якій було виділено приміщення під «Райфайзенбанк». На розі вулиць Львівської і Зеленої була шевська майстерня Володимира Кравчука, яка мала хорошу репутацію серед мешканців міста, по сусідству була пекарня Івана Держка.

На розі вулиць Львівської і Торговиці була крамниця м’ясних виробів Ю. Гарасимова, дальше крамниця з фарбами Пасічника та мануфактура Володимира Безушка. На вулиці Потоцького мав свою крамницю м’яних виробів Володимир Яцкевич.

Входячи на Ринок, повернемо ліворуч у крамницю Остапа Бойчука, в якій 5 осіб обслуговували покупців. На найближчому розі Ринку – крамниця заліза братів Гасинів, за нею друга зі склом та порцеляною і ресторан Іваша. Кожний знав дорогу до «Народної торгівлі», в цій крамниці у торгові дні збирались усі довколишні священики, щоб закупити літургійні вина та споживчі товари.

Не можна оминути взуттєвої крамниці Нестора Угери, а коли вступили б до галантерейної крамниці Борисів, то ввічливі господарі, брати Пилип та Гриць Бориси – привітали б вас словами: «Моє поваження» або «Цілую руці». Виходячи з ринку, побачите крамницю Союзу кооператив, що реалізувала насіння та залізне приладдя.

Коло паперової крамниці Міллера – крамниця братів Дубицьких, коло костела – переплетня Вощака, а по сусідству з гімназією – приміщення кооперативи «Народний базар», яку очолював Микола Марковський. Навпроти – крамниця жіночих капелюхів «Кома». В Народному домі мав крамницю з церковними товарами Іванків, а навпроти – крамниця цукерків та шоколаду «Нова фортуна».

По сусідству із народним домом містився Маслосоюз, де панував постійний рух, через те що з сіл звозилася сюди фірами продукція сільськогосподарська: молоко, сметана, масло. Навпроти Маслосоюзу мала майстерню Стефанія Погорецька, а на другому боці була крамниця і майстерня з ремонту радіо інженера Ю. Гошовського.

Ідучи повз Народний дім у сторону корза – здалеку доносився запах печива з кондитерської тістечок і тортів Яворського, на розі була перукарня Диби, з окремим залом для жінок. Перукарня Павла Покинського містилася на вулиці Трибунальській. На вулиці 3-го травня – крамниця галантерейних та спортивних товарів «ОМА» - Осипа, Марійки та Андрія Дибів, на протилежній стороні – ще одна м’ясна крамниця Володимира Яцкевича, поруч – цукерня Штинди, де влітку продавали морозиво, соки і води, і в цьому ж приміщенні було фотоательє Миськова.

На розі вулиць 3-го травня і Коліївки була друга крамниця Ю. Гарасимова, а за кутом на Коліївці – крамниця молочних продуктів «М.С.», ресторан Левицького був поблизу цукерні Мархевки. На розі вулиці Болехівської – кузня старшого Красінського, недалеко від неї – крамниця А. Каменського та друга кузня Н. Угери.

На вулиці Дрогобицькій стояв мурований дім Союзу Кооператив, центральна контора з організаційних і торговельних питань для 5 повітів, а навпроти – новозбудована слюсарна майстерня Євгена Мазяка. Йдучи вулицею Дрогобицькою, можна повернути на бічну вулицю до столярної майстерні Осипа Красінського, в якій на сучасному обладнанні виготовлялись меблі, а також вікна і двері до новозбудованих будинків.

Можна було завітати до крамниць: Івашкова, Дяковича по вул. Дрогобицькій, Івана Голода по вул. Конаржевського, кравецьку майстерню Струмеляка, майстерню валізок Сеніва, майстерню з чищення капелюхів Лабовського, ресторан Степана Войтановського, кіоск з овочами Думіна, фабрику содової води «Аква» Петра Савчинського на Коліївці, гарбарню Яворського біля цвинтаря. Гартівня м’яса Пиців була дуже масштабним підприємством, експортувала м’ясо і м’ясні вироби в інші міста і за кордон в т.ч. Наявність стількох закладів торгівлі і обслуговування населення свідчить про значні досягнення і економічний зріст Стрия перед Другою світовою війною.

17 вересня 1939 р. на підставі "пакту Молотова-Ріббентропа" радянські війська вступили на територію Галичини, встановили тоталітарний режим, розпочали масові репресії проти місцевого населення. Увесь приватний і кооперативний промисел Стрия був розграбований окупантами. Упродовж кількох днів увесь торговий і промисловий доробок стриян був знищений російським військом. Власники розстріляні або вивезені, на базі їх підприємств збудовані радянські підприємства. Пропали тоді не лише матеріальні, а й культурні надбання українського народу в цілій Західній Україні. 26 жовтня 1939 р. так звані "Народні Збори Західної України" ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України.

1-го серпня 1941 р. Галичина була включена до складу Генеральної Губернії як складова Німеччини. Німецькі війська зайняли Стрий. Пам’ятаючи ставлення польської влади до українців, населення поставилось до німців прихильно, вважаючи їх за визволителів. І хоча люди з полегшенням зітхнули, позбувшись більшовицької влади, все ж не зазнали справжньої свободи.

Німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади, встановили суворий поліційний режим. У роки Другої світової війни винкла Українська Повстанська Армія, як логічне продовження ОУН. У 1940-1941 р.р. Стрийщина була осередком Крайового Проводу ОУН під керівництвом мешканця с. Грабовець Володимира Тимчія (Лопатинського), який згодом загинув на кордоні при поверненні в Україну разом з іншими оунівцями.

5-го серпня 1944 р. у Стрий знову повернулась більшовицька окупація. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в лавах УПА, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті.

Таким чином, у той час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі загони антирадянських партизанів установили контроль над значними територіями й впровадили там свою структуру управління, спрямовану на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на Батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль.

Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1947-1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, загони за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН або емігрували. У березні 1950 р. УПА зазнала значної втрати - в сутичці під Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). УПА та ОУН в Україні перестали існувати як організації.

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких заходів. Людей виселяли із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу» , вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов. У 1946 – 1949 рр. було заслано близько 500 тис. українців Західної України. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС часто перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян.

Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішим мостом між західними українцями та Заходом і діяла, головним чином, як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1-го листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву в підтримці українського підпілля.Особливо отруйні памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан.

За наклепами пішли арешти й заслання до Сибіру. За сфабрикованими звинуваченнями була засуджена уся греко-католицька ієрархія, включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого. У 1946 р. радянська влада ліквідувала Українську Греко-католицьку церкву. Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру.

В часи радянської влади, Стрий – це місто, яким прокотилася хвиля трагедій, смертей, насильства, невігластва (невігластво, як бачимо, притаманне нашій владі й донині). Нова влада встановила свої порядки, Стрий із повітового центру зі своїми традиціями і добрими прикладами української духовності, з неповторним австрійським шармом, перетворився в рядове провінційне містечко.

Виснажені, скалічені в сибірських таборах, залякані, стрияни, поступово перетворились у гвинтики тоталітарної системи. Знищивши інтелігенцію, комуністичний режим, взявся за село, завзято штовхаючи його у прірву безвиході, провівши насильницьку колективізацію сільського господарства. Сільська молодь радо покидала родинні місця. Більше двадцяти сіл на Стрийщині стали називатись «безперспективним» через відтік робочих рук. Нові господарі обізвали українські школи «розсадниками націоналізму» і намагались змінити викладання в них на радянський лад.

Школи стали осередками комуністичної пропаганди, нищення української культури, насадження російської мови. Школа втрачала свій релігійний і національний зміст. В українському шкільництві настало справжнє спустошення. Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. Серед тих, хто невинно постраждав, були: викладачі, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць.

За австрійського та польського панування Галичина була аграрним регіоном. Радянський режим прагнучи здобути політичні дивіденди, робив великі капіталовкладення у промисловий розвиток Стрийщини. Розширилися старі виробництва, створились нові, підприємства обладнувались устаткуванням, вивезеним із Німеччини. З індустріалізацією відбувалися і соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, спричинилася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. З 1953 р. навчання в усіх вищих навчальних закладах Західної України стало вестися російською мовою.

***

Галичина несе в собі найважливіший доленосний елемент життя української нації, вона неодноразово виступала «акумулятором» і «хранителем» національної ідеї. Особливо це проявлялось у переломні етапи нашої історії: в часи Золотої Орди, Галичина стала тим островом, навколо якого почала формуватись Галицько-Волинська Русь – нове державне утворення у ті часи у Східній Європі, галицькі воїни у 1920 р. перекрили шлях кінній армії М. Будьонного, що несла більшовизм на Захід. Галицька земля повстала у повоєнні роки проти сталінізму, у 80-ті роки виступила оплотом української національної ідеї. До того часу, поки жива національна ідея – жива і нація. Можна втратити державність, територію, мову, культуру… і відродитися, і наверстати втрачене, якщо у наших душах не згасло прагнення до визволення, а ще живе бажання віднайти свій шлях…