Осьмак Кирило (псевдонім Псельський) (1890 – 1960), учасник національно-визвольної боротьби. Під час Другої світової війни, президент Української Головної Визвольної Ради, член Центральної Ради, агроном, організатор кооперативів.

Народився 9 травня 1890 року у м. Шишаки на Полтавщині, навчався у Шишацькій народній, згодом Миргородській повітовій школах, у Полтавському реальному училищі. В 1910 р. Кирило Осьмак поступив у Московський сільськогосподарський інститут. Будучи студентом, писав статті в журнал "Украинская жизнь", який виходив у Москві, і редактором його був Симон Петлюра, а також у часописі «Рілля», що виходив у Києві.

Кирило Осьмак був одним із тих, хто 17 березня 1917 р. створили у Києві всеукраїнську громадську організацію, яку назвали Центральною Радою, яка згодом перетворилася у тимчасовий парламент України.

За радянських часів, аж до початку Другої світової війни, Осьмак зазнає безперервних репресій. 5 березня 1928 р. Кирила Осьмака та ще 15 українців заарештували. Це були агрономи і кооператори. Їх звинуватили в тому, що вони вимагають паритетності цін на хліборобську та промислову продукцію та збільшення ціни на цукровий буряк. Слідчий у цій справі Соломон Брук на слідстві говорив: «Всю Україну слід було б знищити, та не можемо, але вас, українські інтелігенти – ми знищимо». Отже, справжня причина їхнього арешту була в тому, що вони інтелігенти, еліта нації і за далекосяжними кремлівськими планами мали бути винищені.

2-го березня 1930 року Осьмака знову заарештували, звинувативши у тому, що він був членом Інституту української наукової мови. Вирок – три роки концтабару в Північних таборах. В 1933 р. К.Осьмака звільняють, він оселяється з родиною під Москвою, працює директором радгоспу. У 1937 р. – знову арешт, слідство тривало 25 місяців, після чого був звільнений. Тільки твердість, з якою він тримався, невизнання ним жодного звинувачення, які йому висували врятувало його від розстрілу.

У березні 1940 року після 12-річної відсутності Осьмак повернувся до Києва. У жовтні 1941 року в Києві створилася Українська Національна Рада як національне представництво, яке за сприятливих обставин мало стати законодавчим державним органом. Очолив Раду професор Микола Величківський. Осьмак став членом цієї Ради, керівником відділу земельних справ, а також створив при Раді та очолив бюро кооперативного товариства "Сільський господар".

Осьмак вважав, що треба об'єднати всі політичні українські організації в інтересах спільної боротьби на ґрунті політичної платформи Суверенної Української держави, яка має бути тільки національною та забезпечити українській нації право на свою мову, культуру та економіку. У 1942 р. написав декларацію під назвою «В єднанні – сила нації», в якій є фрази актуальні і в наш час: «про право народу на свою мову і свою економіку, про створення такого законодавства, яке б забезпечило добре ставлення народу до уряду».

У Галичину Осьмак приїхав разом з родиною у вересні 1943 р. За порадою друзів він влаштувався в один із Моршинський санаторіїв поправити здоров’я, підірване трьома арештами. Тут у Моршині він познайомився з письменником Іваном Багряним. Після закінчення курсу лікування 6 грудня 1943 р. осьмак оселяється в Стрию, де одержав посаду директора товариства «Сільський господар», яке мало широку мережу гуртків (313), що охоплювали 65 тисяч господарств у Стрийському повіті.

Фізично зміцнілий, отримавши благословення митрополита Андрея Шептицького на боротьбу за самостійну Україну, він повністю віддається просвітницькій і агітаційній роботі. Посада директора «Сільського господаря» давала можливість йому безперешкодно пересуватись по окупованому німцями Прикарпаттю. Саме в цей час Кирило Осьмак виступає з лекціями на сільськогосподарські теми, пропагуючи ідеї українського націоналізму в селах Дуліби, Конюхів, Гірне, Комарів, Угерське, читає лекції у сільськогосподарській школі в Бережниці, виступає на з’їздах товариства в Ходорові та Стрию, проводить заняття для підготовки медсестер для УПА.

Зустрівшись з діячами ОУН та командуванням УПА, Осьмак включився в опрацювання документів, які мали лягти в основу нової організації – Української Головної Визвольної Ради. Основоположні документи — ”Універсал”, ”Плятформа”, ”Устрій” – були опрацьовані К. Осьмаком, Дарією Ребет, Мирославом Прокопом та іншими членами Ініціативного комітету. Здійснює поїздки в місця дислокації військових частин УПА в Журавно, Гошів, Долину, Перегінськ, Гребенів.

У вересні 1944 року у с. Дорожів, Дрогобицького р-ну була облава, під час якої Осьмака арештували. Він відсидів 2,5 роки у Дрогобицьких Бриґідках під слідством. У січні 1947 року його перевезли до київської Лук'янівської тюрми. 10 липня 1948 року “Особим совєщанієм” при МГБ СРСР після 4-річного слідства, яке ввібрало в себе 6 томів “доказів” на підставі як 230 допитів та інших “слідчих” дій Кирила Івановича Осьмака було засуджено до 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність".

Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найстрашнішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності.

Секретно. З Доповідної записки тов. Лункову К.Ф. (1953 р.)

Невтомнй борець страждав в ув’язненні від катувань, але залишився ідейним націоналістом і не погодився на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності.

Навіть після настання так званої "хрущовської відлиги", коли багатьох несправедливо засуджених було звільнено і реабілітовано, Президія Верховної Ради СРСР у звільненні і скороченні терміну ув'язнення Кирилові Осьмаку відмовила. Постанова радянської влади від жовтня 1955 року стосовно людини, яку навіть адміністрація тюрми визнала тяжкохворою постановляла: "Враховуючи, що Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі і своєю ворожою діяльністю становить особливу небезпеку, Указ Президії Верховної Ради СССР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в'язня Осьмака Кирила Івановича не застосовувати".

Постанова від березня 1959 р.: "Розглянувши особисту справу Осьмака K. I., встановлено, що він згідно з Указом Президії Вирховної Ради СССР від 14.02.59 р. звільненню або скороченню терміну не підлягає"...

16 травня 1960 року у Володимирській тюрмі в Москві Кирило Осьмак помер. Його поховали на тюремному цвинтарі, біля середньої сторожової вежі під номером 5753.

У 2004 р. його прах був з почестями перепохований у Києві на Байковому цвинтарі.

 

Тюрма вночі не спить. Вона - суцільне вухо.
Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо.
А на світанку знов, як в'язні смерті ждуть.
Кирила Осьмака на допити ведуть.

Це вчора так було, учора й позавчора,
Це вже десятий рік, як виснажена, хвора

Надосвітку на хрест людина йде свята,

Пригорблена, немов несе свого хреста.

Йде сивий чоловік. Шукають сонця очі.
Два ключники - за ним, немов собаки гончі.
Світ падає з вікна, блищить на сходах кров.

Хтось певно з допиту цієї ночі йшов.

Кирило слухає. Десь українська мова
То стогне, то ячить. Паркетина дубова
Вночі пройшлась по ній, її сікли й пекли

Братерством ковані московські шомполи.

Йде й молиться Осьмак недвижними устами,
Йде й затуляється від слабкості й знетями,
Іде й не падає, хоч дух його завмер,
Оглянувся - за ним іде УГВР.*

Все буде, як було. Пообіцяють знову
Свободу, і життя, і працю наукову,
Ось тільки напиши два слова покаянь,

Скрутися, шкіру скинь, як гад, розумним стань.

Ввижаються йому карпатські гори сині,
Хатини на ґрунях, круті стежки в ожині,
І чує він: шумлять потоки і ліси:
„Ти сам цей хрест узяв, не кинь його, неси!"

І чує він: за ним в тюремнім коридорі
Шумлять поля й лани пшеничні, неозорі,
Гуде Полтавщина, Донеччина, Волинь:
„Ти сам цей хрест узяв, неси його, не кинь!"

І голос матері летить, як світло денне:
„О сину мій, не зрадь, не відступись од мене,
Ти сам цей хрест узяв, будь мужнім, не впади,

Благословлю тебе! Ти йдеш на смерть. Іди!"

II

Йде Кирило Осьмак, просить Господа Бога:

„Сотвори мені смерть, увільни від страждань!"

Чують камери крик, чують стіни острога,
Чують в'язні: кричить Осьмакова дорога,
Каґебисти ідуть і стають на гортань.

Йде Кирило, та ні, він лежить на бетоні,
Б'ють у груди його, топчуть ребра, як глей,
Але так, щоб не вмер, щоб лиш плакав при сконі,
Та в долоні ховав свої очі і скроні,
Та не смерті благав, а сто сотень смертей.

Його тіло - земля, але совість - не тління,

Покаянних жалінь в його серці нема;
З переплетення жил б'є залізо й реміння,
В'януть мислі його, як потяте коріння,
Та Кирило мовчить. Він помре мовчкома.

 

Ревні слуги Москви, малороси-майори
(Кожен мудро сичить, як начитаний змій)
Віддали б йому світ і небесні простори,
Лиш покайся й забудь ті бандерівські гори,
Відречися своїх самостійницьких мрій.

А ті мрії болять, наче звихрені руки,
Наче вбиті кістки до кривавих окуть;
І спотілі кати, заглядають, мов круки,
В його очі страшні, повні болю й розпуки,
І його, як мерця, на цераті несуть.

І вповзає Осьмак на приковані нари,
Під колюче, мов дріт, крижане накриття;
Кров ятриться в чолі, палахка, як стожари,
І свого каяття, як найтяжчої кари,
Він боїться і жде, як рятунку, вмертя.

Не скорюся! - кричить уві сні серед ночі,
Припадає лицем до сліпого вікна,
І затоплює зір в зоресяйні обочі,
Ніби жде, щоб його заґратовані очі
Бог уздрів, а як ні, хай уздрить сатана!

Хай диявол прийде, як Всевишній не хоче,
Хай Кирила навчить без ридання і скрух

Погубити в собі провидіння пророче,
І несмертне життя материнське та отче,
І присягу свою, і шевченківський дух!

А якщо нагорі - тільки камінь та атом,
І нема там добра, і немає там зла
О, мій Боже, прийди, та не будь мені катом,

Захисти, я - твій син, твоя іскра мала!

ІІІ

Втім двері скрипнули. Майор встає з-за столу.
Він руку подає, та дивиться додолу:
„Осьмак, я думаю про вас, та не збагну
За що ви мучите себе й свою жону.

Дружина жде на вас, дитина батька кличе.
Нужденне їх життя, сирітське та вдовиче,
Потріскане, як той розчавлений горіх,
Як вам себе не жаль, то пожалійте їх!

Покайтеся! Прийміть спасаючу покору!
Хто битву програє, підносить руки вгору
І ви подайте знак примирення й ума,
Врятує вас перо, бо зброї вже нема.

Нема Шухевича, немає вже й Бандери
Будапешт взяли радянські бетеери.
Якщо подумати - зостались ви - один,
Щасливий президент надгнилих домовин.

Всі ваші курінні, сотенні й побратими
Вже мертві, а живі - під стягами чужими,
За океанами жують лакейський хліб,
Лиш ви не живете пахолкам навподіб!

Мордуєтесь в тюрмі, вас поважати треба,
А ваше каяття - не зрада й не ганеба, -
Бо все, що правдою для вас колись було,
Відкрилось, як брехня, а все добро - як зло.

Ось вам перо й папір, старайтесь не забути:
Це - замість зашморга, чи крапельки отрути...
Скажіть, що знаєте: на всі часи й віки
Світами правити прийшли більшовики.

Покайтесь, а як ні, не бачити вам волі,
Зогниєте в тюрмі, і в жоднім протоколі
Не буде згадано, що вас на смітнику
Зарили, наче пса, в пластмасовім кульку.

Покайтеся й живіть на благо України,
Що зводить на Дніпрі нові моря й турбіни;
Там ваша молодість воскресне, наче в сні...!"
Осьмак мовчить, та ні, він тричі каже: Ні!

IV

Осьмак заговорив: „Послухайте, майоре,
Я знаю - це мій гріх, моє найбільше горе,
Що українець я. Та як мені зректись
Моїх Шишак, де я на світ прийшов колись?

Як відцуратися від пам'яті своєї,
У бидло перейти, в перевертні й плебеї?
Як відректись мені від власного єства,
Від свого імені, Великодня й Різдва?

Від батька й матері, від прадідної мови,
Від власної душі, де бережу я схови
Своєї людськості, любови й чистоти?
Як непокірний дух забити й проклясти?

Судіть мене самі! Я не боюся суду.
Засудите на смерть, проситися не буду.
Мене ніщо не вб'є, крім власної ганьби,
Я краще вмру в тюрмі, та не піду в раби!"

Майор підводиться. По кабінету ходить.
На іншу стежечку він Осьмака заводить:
Ви - націоналіст. Я знаю. Та хіба
Той, хто не з вами йде, подібний до раба?

Опам'ятайтеся! Невже всі наші люди -
То лиш прислужники, раби та лизоблюди,
А світ навколо вас - неволя та олжа,
І тільки ви один - нескаляна душа?!

Вас, козака з Шишак, Галичина згубила,
Підступна львівська чернь, амбітна, та безсила
Обрала гетьманом на декілька годин,
Щоб тут же кинути, віддати на загин.

Усі вони втекли, бо всі вони бандити,
А ви самі себе повинні засудити,
Та не за злочини, а за дурний свій крок,
Все просто, бо нема життя без помилок!

Від чого відректись? Від хибної ідеї,
Що вам накинули ті галицькі пігмеї,
Зрікайтесь не душі, а лиш її одеж.
Я знаю, що болить, я українець теж!"

 

Осьмак закаменів. Сльоза не впала з ока.
На серце налягла якась ужва жорстока.
Ще мить і з горла кров, як джерело, заб'є.
Ось твоя нація! Ім'я й життя твоє!

Ось твій народ стоїть в погонах каґебиста,
На тебе дивиться, як гадина злотиста;
І переконує, і в'яжеться в клубок,
І розстеляється до ніг, мов килимок.

І раптом - дивина! Він голубом злітає,
І білими крильми твій подих пригортає,
Мов тішиться, що ти не каєшся, не мреш,
І шепче нишкома: „Я українець теж!"

Вже краще б він тебе закатував спрожогу,
І вилив з тебе кров на кам'яну підлогу,
І москаля вдавав при кожнім стусані,
Ніж мав би мовити оті слова страшні.

А може, справді в нім живе іскрина духу,
Щось, як вогонь в золі, що в темну завірюху
Пробудиться й спахне, і побіжить, помчить,
І встане з-під землі, всяваючи блакить.

Та ні, не тіш себе, це ж та хахлацька раса,
Що любить плакати, читаючи Тараса,
Але понад усі патріотичні сни
Шанує імперські чини та ордени.

Ні, це не твій народ! Це не твоя дорога -
Прикинутись рабом, сховатися від Бога,
І вижити в бою, додому приповзти,
Й на волі здохнути від страму й самоти!

Скажи йому, що ти подав свідомо згоду,
Чи в битві, чи в тюрмі померти за свободу,
Але не смерть тебе вела в ряди УПА,
А тільки єдності великої тропа.

Прийшов ти й об'єднав Дніпро з Галичиною,
Щоб ми в будущині родиною одною,
Одною силою, від моря аж до гір,
Вставали, як один, Москві наперекір!

VI

Спить Кирило Осьмак, бачить небо червоне,
Ніби кров розлилось по блакитній воді,
Бачить Лавру вгорі, чує траурні дзвони,
Сам себе впізнає, ніби в центрі колони,
Що героїв несе в похоронній ході.

Він такий молодий, ще не битий журбою,
І не личить йому той скорботний маршрут;
Прапори лопотять над його головою,
Наче душі дітей, що закрили собою
Шлях на Київ Москві на полях біля Крут.

І співають отці та дяки панахиду,
І, як мати в жалю, плаче хвиля Дніпра,
Патріоти речуть і дрижать від навзриду,
Та ніхто серед них не вмирає від встиду,
Що за їхнє життя полягла дітвора.

І Кирило Осьмак під чиюсь домовину
Підкладає плече, і ступає в сліди
Безпорадних ридань, що ведуть Україну
Від могил до могил, від розпук до загину,
І кричить його дух: „Зупинися! Не йди!

Пам'ятай, хто б не був на російськім престолі,
Не повірить сльозі, пошанує лиш бронь,
Він тебе розіпне на крутянському полі,
То ж не плач, не ридай, бо не випросиш волі,
Ти свій жаль оберни на відомсти вогонь!

Де ти є? Хто ти є? Член Центральної Ради,
Де свободу твою словесами кують,
Суперечки гудуть без ума, без пощади,
Та не вийде ніхто на те поле заглади,
Де московські штики твоє серце проб'ють.

А свобода твоя - не жебрацький гостинець,
Не дарований хліб, не чужий омофор,
Ти - не київський смерд, ти - не львівський  мізинець,
Ти - шишацький козак, паладин-мазепинець,
Твоя жертва - то кров, а держава - собор!

Є в людині - народ, є життя таємниче,
Що себе впізнає в молодечі літа.
Чуєш, чайка кричить, Україна кигиче?
Ти ще станеш на прю, як Шухевич покличе,
Як засяє тобі та ж крутянська мета.

Твої тюрми впадуть, і твої караули
Стануть брудом зими, як сніги навесні,
І майбутнє твоє не перейде в минуле!"
Спить Кирило Осьмак. Перед смертю заснули
Його очі живі, палахкочучи в сні.

VII

А був ще день такий, коли йому Шекспіра
Приніс майор-хахол. Пошана, чи довіра,
Щось поміж ними там плелося. Може, кат
Побути з жертвою схотів, як панібрат.

Осьмак гортає том. Шекспір в оригіналі.
Біжать сумні думки по сторінках печалі.
Він згадує слова шкільні з юнацьких літ,
Коли навчався з ним Гомер і Геракліт.

Він тішиться. Це те, що він просив майора.
А той стоїть над ним, усміхнена потвора,
Чекає вдячності, ні, прагне каяття,
Він за дарунок цей узяв би й два життя.

Осьмак гортає том. Натура вибухова,
Шукає він свого загубленого слова,
Знаходить сам себе і сяє, мов товмач,
І ніжно дякує: Oh, thank you very much!

Майор стривожений. Та бесіда англійська
Гуде і клекотить, немов колона війська
Ворожого іде. В ній каяття нема.
Здається, що ось-ось повстане вся тюрма!

Осьмак гортає том. Стрічає дочок Ліра,
Фальстфа мудрого і Шейлока-банкіра,
Він у своє читво душею вже проник:
„Якби ще був словник?! Якби ще був словник!'

Майор дивується. Майор від люті блідне, Що ж,
хоче працювать оце створіння бідне;
Шекспіра принесли, подай ще словаря,
Все сделаем, но ты подумай, чтоб не зря!

За декілька годин до камери солдати
Внесли п'ять словників і всі нової дати.
Кирило тішиться. Майор несе папір:
„Це вам на каяття, товаришу Шекспір!"

Осьмак мовчить, а він хапає книжки брилу,
І в'язня б'є в лице, й плює в лице Кирилу
„Читай і пам'ятай щедротливість мою,
Не хочеш каятись? Тебе я завтра вб'ю!"

VIII

... У Львові - німаки. У Києві - совіти.
В Карпатах прапори, як синьо-жовті квіти.
Осьмак, на сонце глянь. А сонце у крові.
Іди і присягай повстанській хоругві!

І присягає він, хоч то на смерть присяга.
Хоч знає - замала його народу змага,
Рвуть Україну дві грабіжницькі орди;
Тут він прощається із нею назавжди.

Якби він міг зійти під Броди з верховини,
Спинити на бігу дві танкові лавини,
Що палені вогнем, одна на одну йдуть,
Якби він божу мав премудрість і могуть,

То помирив би там своїх братів шалених
В мундирах ворога - червоних і зелених,
Не дав би йти сліпма в пожежу бойову,
Вмирати за Берлін, вмирати за Москву!

І дивиться Осьмак на кріси й скоростріли,
На хлопців, що його так радісно зустріли,
Неначе він привів Хмельницького війська
В дрогобицькі ліси, до правнуків Франка.

А перед ним лежить євангеліє з церкви,
О, недаремно він іде на шлях пожертви,
Цілує автомат, знімає з ока сіль,
І Богу скаржиться на свій одвічний біль.

Немає гіршої на білім світі долі,
Як жити волею і гинути в неволі,
Любити свій народ і бачити, що він -
Не дерево живе, а скрутень із полін.

Він бачить сам себе побіля того скрутня,
Де сяє кров його, палаюча й могутня,
Все спалює. Лежить одна земля й зола.
Там українця він виліплює з хахла...

Втім - крик. І він збудивсь в тюремному шпиталі;
Стояла смерть над ним в білесенькій вуалі,
Він упізнав її, всміхнувся мимохіть:
„Я прошу, як помру, то свічку запаліть!"

IX

Я прийшов на Майдан в двадцять першім сторіччі;
Лід стояв на Дніпрі й несподівано скрес.
Наче зорі, самі запалилися свічі,
І зібрався народ на державному вічі,
І здалося мені, що Кирило воскрес.

І здалося мені, що зійшлися гетьмани,
Склали в кіш, як сміття, золоті булави.
І здалося, що йде воскресіння рахманне;
Обіцяння гучні, наче зернятка манни,
Я ловив і волав свому брату: Лови!

І дивились на нас небеса і народи,
І повірили нам, і співали про нас;
І невидимий дух побратимства і згоди
Коди зла обертав на знамена свободи,
Чорний камінь злоби на єднання алмаз.

І хрестився Майдан, наче київська проща,
Ніби вперше почув і побачив Христа,
І співала наш гімн помаранчева площа,
І життя мого мить надійшла найдорожча,
Як в юрбі обнялись українські міста.

Втім одкрилась брехня, згасло сонце раптово,
Обернулись вожді на маленьких щурів,
І потало в багні загартоване слово;
Де ж поділася ти, переможна підково?
Я питався, та ні, я від страму горів.

Хто ми є? Де ми є? В закривавленій хаті,
Де виймають князі княже око з чола?
Чи ми темні з ума, чи ми Богом прокляті?
Збудували собор на великому святі,
Щоб упасти до ніг малороса й хахла?

Ми розкидали храм, наварили отрути,
На господнім дворі завели вар'єте!
О мої Космачі, Конотопи і Крути,

Ви вмирали за те, щоб свободу здобути,
А, здобувши, самі у неволю йдете!

Я Кирила згадав, я побачив Кирила,
Що поволі зникав, як на згарищі грань.
Та почув я свої, вже опалені крила,
І господня рука мені небо відкрила,
Мов торкнулась плеча і промовила: „Встань!"

Я піднявся й злетів над карпатські околи,
Я побачив його між стрільцями УПА,
І збагнув, що не вмре Україна ніколи,
Доки є хоч один, що його не збороли
Лаври партій та їх ворожнеча сліпа.

Х

Стоїть козацький хрест в Шишаках, на майдані;
Народе мій прийди, та не скигли в риданні,
Сльозами не пали принишклого вінка,
А мовчки пригадай Кирила Осьмака!

Це ж твоя правда й честь, твоя незламна воля,
Що з підполтавського, Мазепиного поля,
Із мертвих піднялась, могутня і жива,
Коли тебе на смерть приодягла Москва.

Ти встав, та на тобі ще похоронні строї,
Червоні ордени імперії старої;
Тебе на часті рвуть нові твої вожді,
Дрібні гетьманчуки в навзаємній вражді.

Стоїть козацький хрест у центрі України,
Та з московизни йде підступний дух руїни,
І ділить нас, мов скот, невидима рука,
А ти прийди й згадай Кирила Осьмака!

Де сходились брати, роз'ятрені злобою,
Один на одного здіймав прокляту зброю,
А вигравали бій ляхи та москалі,
Там народився син скорботної землі.

Мій закатований, воскреслий мій народе,
Там він прийшов, мов клич до єдності й свободи,
І воїнам УПА віддав ім'я своє,
Полтавське, Київське і Чигиринськеє!

Стоїть козацький хрест в Шишаках, серед міста,
Народе мій, прийди, це ж твоя правда іста,
Дух українського братерства відроди,
Меч нації створи з етнічної руди!

А як не згодяться твої сини зухвалі
Здійнять з грудей своїх вождівські пекторалі,
Здери зі шкірою те золото дурне,
Зберись, як армія, під знамено одне!

Прийди і поклонись Кирилу Осьмакові,
І попроси вогню з його святої крові,
Хай спалить, як вулкан, як божа проклятьба,
Хахландію аж до останнього раба!

 

Березень, 2008. Дмитро Павличко.

Джерела:

Меморіал ім. В. Стуса

http://uk.wikipedia.org

http://sevama.uaforums.net

http://www.personal-plus.net

http://forum.ottawa-litopys.org

Наталя Осьмак: Дорога до Батька

Українська Греко-Католицька парафія святого Миколая